БУДОВА ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

БУДОВА ОРГАНІВ ТРАВЛЕННЯ

  До органів травлення відносяться травний канал, по якому проходить їжа (рот, стравохід, шлунок, кишки), і травні залози (слинні, підшлункова, печінка та ін.). Стінка травного каналу складається з трьох шарів: зовнішнього, середнього та внутрішнього. Зовнішній шар утворений сполучною тканиною, яка відділяє травну трубку від оточуючих тканин і органів. Сере­дній шар — м'язовий. У верхніх відділах він утворений попереч­носмугастою, а з середини стравоходу — гладкою м'язовою тка­ниною. Внутрішній шар — слизова оболонка.

  Вона утворена губами, щоками, піднебінням, язиком і м'язами дна ротової порожнини. Стінки порожнини рота вистеле­ні слизовою оболонкою, що містить численні дрібні залози, які виділяють слину.

  Двома рядами зубів (dentes) ротова порожнина ділиться на передротову і власне ротову. Зуби — кісткові утворення, що слу­жать для подрібнення їжі. Зуби людини разом з іншими органами беруть участь у звукоутворенні.

  Зачатки зубів закладаються в період ембріонального розвит­ку. Приблизно з 5—6-го місяця після народження розвивається перша генерація зубів — молочні, які з 6 років починають замі­нюватися постійними. Всього у дорослої людини 32 зуба: 8 різців, 4 ікла, 8 малих і 12 великих корінних. Вони розрізняються за бу­довою і функціями. Зуб складається з вершини, або коронки, шийки та кореня. Основну масу зуба складає дентин, в області коронки він вкритий емаллю, в області шийки (у ссавців) — це­ментом. Усередині зуба є порожнина — кореневий канал, запов­нений зубною м'якоттю, або пульпою.

  Язик (lingua) людини (й інших ссавців) утворений поперечно­смугастою м'язовою тканиною, вкритою слизовою оболонкою, в якій знаходяться смакові рецептори. Язик виконує безліч різно­манітних функцій: участь у процесі пережовування, ковтання, артикуляції мови; язик є органом смаку. Надзвичайно важлива роль язика при смоктанні молока матері дитинчатами ссавців (і людини). Язик складається з кореня, тіла й верхівки. На верхівці язика розташовані рецептори, які сприймають солодке, з боків язика — кисле й солоне, на корені — гірке. Завдяки рецепторам людина відчуває також механічні властивості та температуру їжі. У ротову порожнину відкриваються протоки трьох пар великих слинних залоз: привушних, підщелепних і під'язикових.

                    

  Позаду порожнини рота знаходиться глотка (pharynx). Це широка трубка завдовжки близько 15 см., сплюснута в передньо-задньому напрямку, що звужується при переході в стравохід. Сті­нка глотки складається з внутрішнього шару — слизової оболон­ки, котра покрита війчастим епітелієм в області носоглотки й ба­гатошаровим — у ротовій і горловій частинах, і шару поперечно­смугастих м'язів. На рівні 6-го шийного хребця глотка перехо­дить у стравохід.

  Стравохід (oesophagus) є циліндровою м'язовою трубкою за­вдовжки 25-30 см. У верхній третині стравоходу є поперечносму­гасті м'язи, а на решті довжини — два шари гладких м'язів: зов­нішній — поздовжній і внутрішній — кільцевий. Спереду страво­хід прилягає до трахеї. М'язи стравоходу, скорочуючись, прошто­вхують їжу в шлунок.

  Однокамерний шлунок (ventriculus, gaster) — розширена час­тина травного каналу об'ємом 1,5-2 л. Форма та ємність його за­лежать від особливостей конституції і може змінюватися у однієї і тієї ж людини. Шлунок може мати форму зігнутого рогу або по-здовженого мішка. У шлунку розрізняють малу (верхню) і велику (нижню) кривизну. Виділяють також наступні частини шлунку: верхню — дно, середню — тіло та нижню — пілорус. У стінці шлунку є три основні групи залоз: головні, що виділяють пепсин і хімозин; обкладові, які виділяють соляну кислоту; додаткові, які виділяють слиз. Слизова оболонка утворює складки. М'язи стінки шлунку складаються з трьох шарів: поздовжнього, кільцевого і косого. У місці переходу шлунку в дванадцятипалу кишку кіль­цевий шар потовщується і утворює сфінктер, або зами

  За шлунком йде тонкий кишечник (intestinum tenue) завдов­жки 5-7 м. Він складається з дванадцятипалої, порожньої і клубкової кишок. Стінка тонкої кишки має наступні шари: слизовий, м'язовий і серозний. Слизова оболонка має величезну кількість (до 30 млн.) мікроскопічних виростів — ворсинок заввишки 0,3- 1,2 мм, які збільшують всмоктуючи поверхню тонкої кишки в 1000 разів. Між основними клітинами цієї оболонки, виконую­чими функцію всмоктування, знаходяться келихоподібні кліти­ни, які виробляють слиз. М'язова оболонка тонкої кишки склада­ється з гладких м'язів, вони створюють внутрішній (круговий) і зовнішній (поздовжній) шари. Товщина їх значно менше товщини стінки шлунку. Серозна оболонка окрім дванадцятипалої кишки вкриває всю тонку кишку, створюючи брижу тонкого кишечнику, в якій проходять судини і нерви.

  Початковий відділ тонкого кишечнику — дванадцятипала кишка (duodenum ) має довжину 25-30 см., діаметр — 3-5 см.  Вона підковоподібно згинається. У неї відкриваються протоки печінки й підшлункової залози. Діаметр порожньої кишки (jejunum) 3,5-4,5 см., клубової (ileum) — 2,0-2,5 см. Залози стінки тонкої кишки виробляють кишковий сік, що є каламутною в'язкою рі­диною. За добу виділяється близько 2 л. кишкового соку. Реакція середовища тонкого кишечнику лужна: у ній нейтралізується кисле середовище вмісту шлунку, що сюди надходить. Кишковий сік містить більше 20 ферментів, які діють на білки, жири, вугле­води та нуклеїнові кислоти, а також фермент ентерокіназу, який перетворює неактивний трипсиноген в активний трипсин.

  Позаду шлунку, у вигині дванадцятипалої кишки, розташо­вана підшлункова залоза (pancreas). Довжина 12-15 см. Вона складається з головки, тіла, хвоста і має часточкову будову. Вз­довж усієї залози проходить протік, по якому підшлунковий сік виділяється в дванадцятипалу кишку. Підшлунковий сік має лужну реакцію. Він містить ферменти, котрі розщеплюють білки (протеази), жири (ліпази), вуглеводи (амілаза й мальтоза) і нукле­їнові кислоти (нуклеази). Підшлункова залоза — залоза змішаної секреції, оскільки особливі її клітини виробляють гормони, регу­люючі вуглеводний обмін.

  Печінка (hepar) — найбільша травна залоза людини, її маса 1,5—2 кг. Вона розташована переважно в правому підребер'ї, під діафрагмою. Верхня поверхня її опукла, нижня трохи увігнута. У печінці розрізняють чотири нерівні частки. Найбільша — права частка лежить у правому підребер'ї, не виступаючи з-під краю ребрової дуги. На нижній поверхні печінки, у центрі, знаходяться ворота печінки, через які проходять судини, нерви й жовчні про­токи. У поглибленні на нижній поверхні розташовується жовчний міхур (vesica fellea) об'ємом 40—70 мл. Печінка вкрита очереви­ною. За допомогою зв'язок вона утримується в певному положен­ні. Основною структурно-функціональною одиницею печінки є печінкові часточки, котрі утворюють частки. Печінка виробляє на добу від 500 до 1200 мл. жовчі. Жовч утворюється безперервно, а надходження її в кишечник пов'язано з їжею. Жовч є рідиною жовтого кольору. Вона складається з води, жовчних пігментів і кислот, холестерину, мінеральних солей. Через загальний жовч­ний протік вона виділяється в дванадцятипалу кишку.

  Тонка кишка переходить у товстий кишечник (intestinum crassum) завдовжки 1,5-2 м. Він більшого діаметра (4-8 см.), тому й отримав таку назву. У товстому кишечнику виділяють сліпу кишку (caecum) з апендиксом, або червоподібним відростком (від лат. appendix — додаток), ободову, сигмовидну та пряму (rectum) кишки. Остання закінчується анальним отвором (anus). Слизова товстого кишечнику утворює складки. Вона вистелена одношаро­вим циліндровим епітелієм, ворсинки відсутні. М'язовий шар товстої кишки значно більший, ніж тонкої. У ній виділяється кишковий сік, що має лужну реакцію і бідний на ферменти. У цьому відділі кишечнику знаходиться величезна кількість мікро­організмів, серед яких переважає кишкова паличка.

 ссилка на матеріал

Скелет людини

Скелет людини

Скелет голови, або череп, складається з двох відділів: мозкового та лицьового. До мозкового відділу черепа входять найбільші непарні кістки - потилична і лобова та парні -тім'яна і скронева. Через великий отвір потиличної кістки порожнина черепа з'єднується з каналом хребта. Кістки основи черепа мають дрібні отвори, крізь які проходять кровоносні судини і черепно-мозкові нерви.

Скелет лицьового відділу черепа складається з 15 кісток, найбільшими з яких є парні виличні, верхньощелепні та непарна нижньощелепна кістки. Нижня щелепа - єдина рухома кістка черепа.

Скелет тулуба складається з хребта і грудної клітки. Хребет утворюють 33-34 хребці: 7 шийних, 12 грудних, 5 поперекових, 5 крижових хребців, що зрослися в одну кістку - крижі, і 4-5 куприкових хребців (мал.4,1). Кожний (крім першого шийного) хребець має тіло, дугу і відростки.

В хребця назад. Між тілом хребця і його дугою є отвір. Отвори всіх хребців утворюють канал хребта, у якому міститься спинний мозок. У процесі розвитку людини формуються чотири плавні вигини хребта, яких немає у тварин. Ці вигини сприяють збереженню рівноваги, пом'якшують поштовхи, яких зазнає тіло при ходінні, стрибках.

Хребці різних відділів хребта мають відмінності у формі та розмірах. Їхні розміри збільшуються від шийного до поперекового відділу. Перший шийний хребець, який називають атлантом, не має тіла і побудований з двох дуг. Другий шийний хребець - епістрофей - має зубоподібний відросток, який входить в отвір між дугами першого хребця. Навколо зубоподібного відростка обертається голова. Це місце хребта дуже вразливе щодо пошкодження.
Грудна клітка утворена грудиною (грудинною кісткою), 12 парами ребер і грудними хребцями (мал. 3). У зв'язку з вертикальним положенням людини її грудна клітка знизу розширена.

Ребра - це плоскі дугоподібні кістки, їхні задні кінці рухомо з'єднані з хребцями грудного відділу хребта. Сім пар ребер (з 1-ї по 7-му) з'єднуються хрящами з грудиною; наступні три пари (8-ма-10-та) ребер, приєднуючись своїм хрящем до хряща попереднього ребра, утворюють реберну дугу; останні дві пари (11-та і 12-та) ребер не доходять до дуги і вільно закінчуються в товщі м'язів черевної стінки. Такі з'єднання кісток грудної клітки дають змогу змінювати її об'єм під час дихання, що забезпечує вдих і видих.

Скелет кінцівок складається зі скелета пояса і скелета вільних кінцівок. Пояс верхніх кінцівок включає в себе парні кістки трикутних лопаток і з'єднаних з ними ключиць. На зовнішньому куті лопатки є заглибина (ямка), в яку входить головка плечової кістки, утворюючи плечовий суглоб.

Скелет вільної верхньої кінцівки (руки) (мал.3) складається з трьох відділів: плеча, передпліччя і кисті. Плече утворює плечова кістка, що у верхній частині з'єднується з лопаткою, а в нижній - з кістками передпліччя, утворюючиліктьовий суглоб. Передпліччя складається з двох кісток: ліктьової і променевої. З передпліччям з'єднується кисть, утворена кістками зап'ястка, п'ястка та фалангами пальців. Нижній кінець променевої кістки утворює променезап'ястковий суглоб з трьома кістками верхнього ряду зап'ястка. Зап'ясток складається з двох рядів коротких дрібних кісток (їх вісім), до складу п'ястка входять п'ять довгих кісток. Фаланги утворюють скелет пальців. Перший, або великий, має дві фаланги, решта пальців - по три. Великий палець протиставлений іншим, що дає змогу людині виконувати дрібні і точні рухи.


                      

Пояс нижніх кінцівок утворюють парні тазові кістки та крижова кістка (мал.3). Спереду тазові кістки з'єднуються, утворюючи напівсуглоб, так зване лобкове зрощення, а ззаду (з крижовим відділом хребта) - малорухливий суглоб. Завдяки прямоходінню таз у людини міцний і широкий. На кожній тазовій кістці є кульшова западина, до якої входить головка стегнової кістки, утворюючи кульшовий суглоб.

У скелеті вільної нижньої кінцівки (ноги) виділяють стегно, гомілку і стопу. Стегно складається з масивної стегнової кістки, гомілка - великогомілкової та малогомілкової кісток (мал.3). Стопа утворена сімома короткими кістками передплесна, серед яких найбільшими є п'яткова та таранна кістки, п'ятьма довгими кістками плесна і кістками пальців (їх така сама кількість, як і в руці). Стопа має склепінчасту будову, що полегшує поштовхи під час ходіння, бігу, стрибків. До складу нижньої вільної кінцівки входить і надколінок - невелика трикутна кістка.

ссилка на матеріал

БУДОВА СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

БУДОВА СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

   Серце (cor) — центральний орган кровоносної системи, скоро­ченнями якого здійснюється циркуляція крові або гемолімфи по су­динах. Є порожнистим чотирикамерним м'язовим органом, що має форму конуса, розташований в грудній порожнині (середостінні). Маса серця дорослої людини в середньому близько 250 г. у жінок і майже 330 г. у чоловіків, довжина 10-15 см, в поперечнику 8-11 см., передньозадній розмір 6-8,5 см. Серце поділене на праву та ліву по­ловини суцільною поздовжньою перегородкою. Кожна з половин складається з двох відділів: передсердя (artium) і шлуночка (ventriculi cordis), що з'єднуються між собою отвором, який закрива­ється стулковим предсердно-шлуночковим клапаном. У лівій поло­вині клапан складається з двох стулок, у правій — з трьох. Клапани відкриваються у бік шлуночків. Цьому сприяють сухожильні нитки, які одним кінцем прикріпляються до стулок клапанів, а іншим — до сосочкових м'язів, розташованих на стінах шлуночків. Під час ско­рочення шлуночків сухожильні нитки не дають вивертатися клапа­нам у бік передсердя.

У праве передсердя кров поступає з верхньої і нижньої поро­жнистих вен і вінцевих вен самого серця, в ліве передсердя впа­дають чотири легеневі вени. Шлуночки дають початок судинам: правий — легеневому стовбуру, який ділиться на дві гілки й несе венозну кров в праву та ліву легені, тобто в мале коло кровообігу; лівий шлуночок дає початок лівій дузі — аорті, по якій  артеріальна кров поступає у велике коло кровообігу. На межі лівого шлуночка й аорти, правого шлуночка й легеневого стовбура є півмісяцеві клапани (по три стулки в кожному). Вони закривають просвіти аорти й легеневого стовбура і пропускають кров із шлуночків у судини, але перешкоджають зворотній течії крові з судин у шлуночки.

  Стінка серця має три шари: внутрішній — ендокард, утворе­ний клітинами епітелію, середній — міокард — м'язовий і зовні­шній — епікард, що складається із сполучної тканини і вкритий серозним епітелієм. Зовні серце покрито сполучнотканинною обо­лонкою — навколосерцевою сумкою, або перикардом, що також вистелений із внутрішньої сторони серозним епітелієм. Між епі­кардом і серцевою сумкою знаходиться порожнина, заповнена рідиною. Міокард утворений особливою поперечносмугастою м'язовою тканиною, що скорочується мимовільно. Для серцевого м'яза характерна автоматія — здатність скорочуватися під дією імпульсів, виникаючих у самому серці. Це пов'язано з особливи­ми клітинами, які залягають в серцевому м'язі, в яких ритмічно з'являються збудження.

Автоматичне скорочення серця продовжується і при його ізо­ляції з організму. При цьому збудження, що поступило в одну точку, переходить на весь м'яз і всі його волокна скорочуються одночасно.

  У роботі серця розрізняють три фази. Перша — скорочення передсердь, друга — скорочення шлуночків — систола, третя — одночасне розслаблення передсердь і шлуночків — діастола, або пауза. В останній фазі обидва передсердя заповнюються кров'ю з вен, і вона вільно проходить у шлуночки. Кров, що надійшла в шлуночки, тисне на клапани передсердя з нижньої сторони, і во­ни закриваються. При скороченні обох шлуночків у їх полостях наростає тиск крові, і вона поступає в аорту й легеневу артерію (у велике та мале кола кровообігу). Після скорочення шлуночків наступає їх розслаблення. За паузою слідує скорочення передсер­дя, потім шлуночків і т. д.

  Період від одного скорочення передсердя до іншого назива­ють серцевим циклом. Кожний цикл триває 0,8 є. З цього часу на скорочення передсердя доводиться 0,1 с., на скорочення шлуноч­ків — 0,3 с., а загальна пауза серця триває 0,4 с. Якщо частота се­рцевих скорочень збільшується, час кожного циклу зменшується. Це відбувається в основному за рахунок укорочення загальної паузи серця. При кожному скороченні обидва шлуночки викида­ють в аорту й легеневу артерію однакову кількість крові (в серед­ньому близько 70 мл.), яка називається ударним об'ємом крові.

  Поняття про нервову та гуморальну регуляцію діяльності се­рця. Частота і сила серцевих скорочень в організмі регулюється нервовою та ендокринною системами. Серце іннервується вегета­тивною нервовою системою. Симпатичні нерви збільшують часто­ту та силу серцевих скорочень, а парасимпатичні — навпаки, упо­вільнюють і зменшують.

  На серцеву діяльність впливає низка речовин, що виділяють­ся різними органами у кров. Така регуляція називається гумора­льною (від лат. humor — рідина), тобто здійснюється через кров. Особливо важливе значення має адреналін, що виділяється над­нирковими залозами. Цей гормон збільшує частоту та силу серце­вих скорочень. Посилюють серцеву діяльність також іони каль­цію; іони калію, навпаки, ослабляють і уповільнюють її.

  В судинній системі розрізняють артерії, капіляри та вени.


                       

  Артерії (від грец. arteria — дихальне горло, кровоносна суди­на) — кровоносні судини, які несуть кров, збагачену киснем, від серця до органів і тканин тіла (лише легеневі артерії несуть вено­зну кров). Артеріальна система включає легеневі артерії, аорту й розгалуження артерій до артеріол. Аорта (новолат. aorta — під­німаю серце) — головна, найкрупніша артерія кровоносної систе­ми хребетних; забезпечує кров'ю всі тканини й органи тіла. Елас­тичність стінок аорти забезпечує безперервність струму крові по артеріях. В артеріях кров рухається під великим тиском. Стінки артерій складаються з трьох шарів. Зовнішня сполучнотканинна оболонка (адвентиція) додає артеріям міцність і еластичність, що дозволяє їм витримувати внутрішній тиск, розширятися і сти­скатися; багата судинами і нервами. Середній шар складається з еластичних волокон і гладких м'язових клітин, скорочення або розслаблення яких регулює діаметр просвіту артерії і відповідно кількість крові, що поступає до органу. Внутрішня оболонка (ін­тима ) утворена ендотелієм і сполучною тканиною, переважно містить внутрішню еластичну мембрану, яка додає стінкам дода­ткову міцність. У людини діаметр різних артерій 0,4-2,5 см, тов­щина стінок 0,8—0,9 мм., загальний об'єм крові в артеріальній системі (в середньому) 950 мл.


  Звичайно артерії розташовуються глибоко під м'язами, що має захисне значення. Крупні артерії розгалужуються на більш дрібні, потім на артеріоли і, нарешті, на капіляри.

  Капіляри (від лат. capillaris — волосяний) є мікроскопічними судинами, стінки яких складаються з одного шару ендотеліальних клітин. Середній діаметр капілярів близько 7 мкм, товщина стінок близько 1 мкм, довжина 0,2-0,7 мм. Загальна площа пере­тину всіх капілярів тіла складає 6300 м2. Саме в капілярах кров виконує свої основні функції: віддає тканинам кисень, поживні речовини й виводить двооксид вуглецю та інші продукти дисимі­ляції. Цьому сприяє разом з дуже тонкою стінкою незначна шви­дкість руху крові в капілярах. Капіляри утворюють мережі, які пов'язують дрібні артерії і вени.

  Вени (лат. vena — кровоносна судина, жилка) — кровоносні судини, несуть насичену вуглекислотою, продуктами обміну ре­човин, гормонами й іншими речовинами венозну кров від органів і тканин до серця (виключаючи легеневі та пупкову вени, які не­суть артеріальну кров). їх стінка, так само як і в артерій, склада­ється з трьох шарів, але вона набагато тонша і слабкіша, оскільки містить менше гладко-м'язових і еластичних волокон. У просвіті вен є півмісяцеві клапани, які перешкоджають зворотній течії крові. Стінки вен легко стискаються оточуючими м'язами, що сприяє руху крові до серця, оскільки кров у венах тече під неве­ликим тиском.

ссилка на матеріал

Нервова система людини

Нервова система людини

Нервова система- найскладніша і найважливіша система керування та зв'язку в організмі людини. Пригадаймо, основним структурним і функціональним елементом нервової системи є нервова клітина - нейрон. Він має тіло, численні короткі відростки (дендрити) та один довгий (аксон). Відростки, що відходять від нейронів, розташованих у головному і спинному мозку, утворюють нервові волокна. Їм притаманні збудливість і провідність. Ці нервові волокна збираються у пучки - нерви, що виходять за межі головного і спинного мозку. Як окремі пучки, так і весь нерв оточують сполучнотканинні оболонки.

Нерви забезпечують зв'язок між центральною нервовою системою і органами тіла людини. По нервах збудження прямує або з центральної нервової системи до робочого органа, або від різних ділянок тіла до центральної нервової системи. Нерви, що проводять збудження від органів до центральної нервової системи, називають чутливими, а від центральної нервової системи до робочих органів - руховими. Обидва типи нервових волокон часто розташовані в одному нервові. 

Нейрони приймають сигнали в одній частині нервової системи та передають їх в іншу її частину, де ці сигнали можуть надійти до інших нейронів або спричинити якусь дію, наприклад скорочення м'язових волокон.

Скупчення тіл нейронів у спинному і головному мозку утворює сіру речовину. Скупчення відростків нейронів складають білу речовину головного і спинного мозку, а також входять до складу нервів. Скупчення тіл нейронів поза центральною нервовою системою називають нервовими вузлами. Вони розташовані всередині внутрішніх органів або поблизу них.

Нервова система забезпечує єдність і цілісність організму; відносну сталість внутрішнього середовища (гомеостаз), реакцію організму на дію різних подразників і пристосування його до змінних умов навколишнього середовища.

Умовно анатомічно нервову систему поділяють на центральну, до якої входить головний і спинний мозок, та периферичну, що включає всі нервові тканини за межами центральної. Центральна нервова система забезпечує взаємозв'язок клітин, тканин та органів організму. Вона впливає на їхню діяльність, регулює процеси, що в них відбуваються, і спрямовує їхню роботу. До того ж центральна нервова система забезпечує зв'язок організму з навколишнім середовищем. За допомогою рецепторів центральна нервова система отримує інформацію про всі явища, що відбуваються у довкіллі та організмі. Збудження, що надійшло до неї, там переробляється і як імпульс передається робочому органові.

До складу периферичної нервової системи входять нерви, що відходять від головного (черепно-мозкові), спинного мозку (спинномозкові) і нервових вузлів.

Загалом від центральної нервової системи відходить 43 пари нервів: 12 пар черепно-мозкових від головного мозку і 31 пара спинномозкових - від спинного. Черепно-мозкові нерви іннервують органи чуттів і деякі м'язи (виняток - блукаючий нерв, що відповідає за роботу органів травлення, серця і дихальних шляхів). Деякі черепно-мозкові нерви (зоровий) складаються лише з чутливих волокон. Спинномозкові нерви іннервують усі ділянки тіла людини, розташовані нижче шиї.

       Рухові нервові волокна черепно-мозкових і спинномозкових нервів діляться на скелетні та вегетативні. Скелетні нервові волокна починаються від рухових центрів спинного і головного мозку і закінчуються в скелетних м'язах. Ці волокна проводять збудження, яке спричиняє скорочення скелетних м'язів.

Вегетативні нервові волокна проводять збудження, яке посилює або послаблює діяльність внутрішніх органів Ці волокна є і в скелетній мускулатурі але діють вони опосередковано. Збудження, яке проходить ними, не може безпосередньо спричинити скороченню м'язів, але, посилюючи в них обмін речовин, підвищує їхню активність.

Переважно до одного органа підходить два вегетативні нерви, дія яких є протилежна. Наприклад, до слинних залоз підходять нерви, одні з яких посилюють слиновиділення, а інші, навпаки, знижують його. Така подвійна іннервація органів забезпечує точну, узгоджену регуляцію їхньої діяльності та запобігає їхньому перенапруженню.
Функціонально нервова система поділяється на соматичну та вегетативну. Соматична збирає інформацію від органів чуттів і надсилає її до центральної нервової системи, а також передає сигнали від центральної нервової системи скелетним м'язам у відповідь на отриману інформацію. Вегетативна нервова система відповідає за регулювання функцій внутрішніх органів та залоз, включно з серцем, шлунком, нирками та підшлунковою залозою.

ссилка на матеріал

Головний мозок людини

Головний мозок людини

Головний мозок- вищий відділ нервової системи людини. Він міститься в черепній коробці й через великий потиличний отвір з'єднаний зі спинним мозком.
У головному мозку, як і в спинному, є біла і сіра речовина. Біла речовина (відростки нейронів) утворює провідні шляхи, які зв'язують відділи головного мозку між собою та зі спинним мозком. Сіра речовина (тіла нейронів) утворює кору півкуль головного мозку і мозочка й у вигляді окремих скупчень нейронів, так званих ядер, міститься всередині білої речовини.

У головному мозку розрізняють такі складові: довгастий мозок, міст, мозочок, середній мозок, проміжний мозок та кінцевий, який ще називають великий мозок. Учені ще об'єднують головний мозок у відділи: задній, середній і передній мозок. Задній мозок включає довгастий, міст і мозочок, а передній - проміжний і кінцевий мозок.

                                                           Складові головного мозку


Яка будова та функції заднього і середнього мозку?

Довгастий мозок як складова заднього мозку є продовженням спинного мозку та має подібну будову та функції. Це еволюційно найдавніша частина головного мозку. У ядрах сірої речовини довгастого мозку зосереджені життєво важливі нервові центри дихання (вдих-видих), травлення (слиновиділення, секреторна діяльність травних залоз, жування, ковтання), а також нервові центри захисних рефлексів (мигання, кашлю, блювання, чхання). У ньому містяться ядра блукаючого нерва, які іннервують серце та інші внутрішні органи. Через довгастий мозок проходять нервові шляхи від спинного мозку до мозочка і середнього мозку, а від них - до інших відділів головного мозку.

Міст є продовженням довгастого мозку і з'єднує між собою спинний, довгастий, середній і проміжний. Через нього проходять висхідні і низхідні нервові шляхи. У білій речовині мосту є ядра, від яких беруть початок п'ята-восьма пари черепно-мозкових нервів. Тут є центри, що контролюють міміку та жування.

Мозочок як складова заднього мозку розташований безпосередньо над довгастим мозком. Він складається з двох півкуль, сполучених черв'яком. Поверхня мозочка вкрита сірою речовиною, в товщі півкуль і черв'яка міститься біла речовина, в якій є скупчення сірої речовини. Мозочок зв'язаний провідними шляхами (чутливими і руховими) зі спинним, довгастим і середнім мозком, а через міст - з корою великого мозку. Він відіграє важливу роль у регулюванні рівноваги тіла, координації рухів (робить їх точними) і підтримуванні тонусу м'язів. Якщо нормальне функціонування мозочка порушується, людина втрачає здатність до точних, узгоджених рухів, зберігання рівноваги тіла.

Середній мозок розташований між мостом і проміжним мозком. Через нього вгору і вниз проходять нервові шляхи, які передають імпульси до проміжного і кінцевого мозку та від них. У середньому мозку міститься низка важливих нервових центрів, зокрема первинні центри зору, слуху, м'язового тонусу тощо. Середній мозок є одним з основних центрів регуляції рухів і напруження скелетних м'язів, переважно тих, які протидіють силі гравітації (розгиначі ніг, м'язи спини).

Довгастий мозок, міст і середній мозок утворюють стовбур головного мозку.

У стовбурі мозку ретикулярна формація (від лат. ретикулум - сітка і лат. формаціо - утворення) - це утворення зі скупчень нервових клітин з дуже розгалуженими дендритами і довгими аксонами, що утворюють густу сітку. Ретикулярна формація, ніби дорожня смуга, тягнеться від спинного мозку через стовбур і далі до кінцевого мозку та відповідно зв'язує їх між собою. Через неї «просіюється» вся інформація, що має надійти до кінцевого мозку.

Отже, стовбур головного мозку є організатором життєво важливих рефлексів: дихання, травлення, секреції тощо. Він є впливовим посередником, через провідні шляхи (висхідні та низхідні) якого проходить інформація зі спинного мозку в кору кінцевого мозку та навпаки.

ссилка на матеріал